Б О Р О В А
Короткий історичний нарис
В історичних джерелах слово Борова
відоме з першої половини ХУІІст.Саме до цього періоду відносяться польсько-литовські монети
"боратинки",які по сьогоднішній день трапляються на території села та
його околицях.Проте,як
свідчить
допоміжна історична наука археологія,північні
райони Ровенського Полісся ще в добу неоліту (ІУ-УІІтисячоліття до нашої
ери)були заселені племенами дніпро-донецької культури гребінцево-накольчатої
кераміки, назва якої походить від орнаменту посуду-наколів та відтисків
гребінцевого штампу.
Це
лісове населення в основному займалося мисливством, рибальством і збиральництвом.
Подальший розвиток продуктивних сил уже
на рубежі і в перші століття нашої ери призводить до остаточного розпаду
первіснообщинних відносин; розпочинається процес формування класового
суспільства. Представниками цього періоду являється племена зарубінецької
культури. На околиці Борової в урочищі
Дробишин в 60-х роках були виялені сліди зруйнованого
могильника згаданої культури. На даний час
на цьому місці зустрічається багато керамічних знахідок. Назва культури
походить від села Зарубинці, що на
Київщині, де вперше було досліджено могильники цієї культури. В Зарічненському
районі пам 'ятки зарубінецької культури виявлені в
Муравині та Іванчицях.
В ІХ-Х століттях територія села
входила до складу Київської Русі.
В
ХІІ столітті, коли настав період феодальної роздробленості північна частина сучасної Ровенщини, в тому
числі і Зарічненський район перебували в складі Турово-Пінського князівства. Наприкінці 1240 – на початку
1241 на Полісся вдерлися орди хана
Батия. Місцеве населення мужньо захищали свою землю від завоювників, але не
могло встояти перед численним ворогом. Побутує цікава, непозбавлена
романтичного забарвлення легенда. На території сучасної Борової було слов'янське поселення Рахва.
Під час монголо-татарської навали воно
було цілком зруйноване. Багато людей загинуло. Уціліле населення вирішило не
повертатися в рідні місця, а дрімучими лісами пішли шукати нове місце для
поселення. І знайшли його. Поселилися люди на місці нинішньої Рафалівки, що у
Володимирецькому районі. Назва селища, яке виникло значно пізніше, нібито має
відношення до легендарної борівської
Рахви. Легенда записана від старожила села Ясковця Івана в 1980році. В письмових джерелах не має
згадки про Рахву ( Раху), але про існування слов'янського поселення на околиці
сучасного села сумніву немає.
Ішли роки. Внаслідок ослаблення
монголо-татарського іга землі Турово-Пінського князівства захопила феодальна
Литва , а з другої половини ХУІ століття- Польща. Історична доля склалася так,
що Борова майже з 1795 року залишалася під владою Речі Посполитої. В 1795 році
Ровенське Полісся було приєднане до
Російської держави. Борова була включена до складу Пінського повіту
Мінської губернії.
Дальгший розвиток історії Борової є
типовим для багатьої населених пунктів Полісся. Натуральне господарство, кріпосний
гніт супроводили не одне покоління
борівчан. Після реформи 1861 року, коли в Росії було скасоване кріпосне
право, мало поліпшилось життя в Боровій. Хоча реформа і надала особисту волю,
проте земельне забезпечення їх залишалось вкрай незадовільним, вони гнули спину
на поміщика. Більшість борівчан залишалось
тимчасово зобов’язаними і змушена була платити
грошовий чинш поміщикові. У списках
землевласників Пінського повіту Мінської губернії за 1872 рік згадується, що
поміщик Людвиг Крашеквський володів в с. Борова 10503 десятинами землі. Цьому
поміщику належали землі і в селі Колодіях
Волинської губернії.
В другій половині минулого століття
село Борова Кухітсько-Вільської волості було невеликим. В ньому нараховувалось
66 дворів, з населенням 823 чоловіки. Із цих статистичних даних видно, що в кожній
селянській хаті мешкало майже 14 осіб.
З недоленим хліборобам обіцяли краще
життя лише в загробному світі і тільки тим, хто покірно служив поміщику і
православній церкві. Саме приміщення церкви ( храм ) було побудоване на видному
місці , в центрі села, поміщиком Антоном Крашевським в 1843 році. Освячена
споруда була 19 грудня ( за новим
стилем) на релігійне свято Миколи.
Значно пізніше відкрилась церковно-приходська школа. Завідував нею піп
Осинський . 18 вересня ( за старим
стилем) в Борівську школу був призначений вчителем псаломщик Михайло Львович
Годлевський, уроженець села Язвенки Пінського уїзду,який закінчив Мінську
духовну семінарію. Вчителював деякий час борівчанин Касянчик Іосиф Каленикович,
який здобув певну освіту в Кухотській Волі. Навчання велося у приватних хатах.
Дітей приймали в перший клас із семи років. Тільки в 1903 році було збудоване
спеціальне приміщення для школи. Наприкінці ХІХ століття швидко іде розвиток
капіталізму в селах Полісся. Певний поштовх
цьому дала Столипинська аграрна реформа, спрямована на ломку общинного
землеволодіння і утворення хутірських господарств. В 1996 році в Боровій
нараховувалось 164 двори в яких
проживало 1263 чоловіки, з них 657 чоловіки, 606 – жінки. Письменних було чоловіків 94
і 92 жінки. Для порівняння, в селі Млинок в цей період нараховувалась 54
двори в яких проживало 225 чоловіків і180
осіб жіночої статі.
Письменних
було 43 чоловіки. Елементарної грамоти багато борівчан навчились дома, чоловіки
перебуваючи на службі в царській армії. Проте основна маса із цієї категорії
здобула освіту в церковно-приходській школі .
Про події 9 січня 1905року ( криваву неділю
) борівчани довідались від жителя села Млинок Мельника , який жив і працюва у
Пінську, був членом РСДРП (б). В село привозив листівки, нелегальну літературу,
в тому числі ленінську " ИСКРУ ". Саме цього ж таки року в селі
були виступи проти місцевого поміщика. Найбільш активними були учасники
російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Дяденчук Андрось Демидович і
Романцев Олександр Карпович. За
революційну діяльність Романцева не раз заарештовувала поліція. перший раз в 1895 році. В 1917 році став членом партії більшовиків.
10 серпня 1914 року почалася перша
світова війна. яка закінчилась 11 листопада 1918 року. Майже все чоловіче
працездатне населення було мобілізоване. Мобілізації підлягала і основна сила –
коні. Борова залишалась без робочих рук. В 1915 році німці окупували село. На
його жителів була накладена контрибуція в сумі 75 тисяч карбованців.Борівчани
змушені були її сплатити за дві години. Цей окупаційний захід ще більше розорив
селянські господарства, цим самим до краю погіршивши становище селян. З фронтів
першої світової війни не повернулось понад 30 односельчан.
В лютому 1917 року повалено
самодержавство. Про цю подію борівчани довідались від солдат царської армії,
які пройшли селом, несучи транспоранти із написами " Долой царя ". (
за селом дислокувалась військова частина, яка брала участь в воєнних діях проти
німців).
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в
Петрограді мала вирішальне значення для успішної боротьби за владу Рад на Україні і Білорусії. Полум’я революційної
боротьби охопило все Полісся . В селах і
містечках, на волосних і сільських зборах приймались рішення про встановлення
Радянської влади. Боротьба була тяжка. Вже в першій половині грудня 1917 року
північні райони були окуповані військами Центральної Ради. На захопленій
території українські націоналісти становили кривавий воєнний порядок. Саме в
цей період в селі був створений і активно діяв повстанський загін, який очолив
Я.Д.Калюта. Активними бійцями цього загону були Хвалько Петро, Касянчик Петро
Мусійович, Сидорчук Михайло Федорович та
багато інших. Всього в загоні Калюти билося понад 40 жителів села.
Згодом цей загін брав участь у Дубровицькому збройному повстанні. Наприкінці
1918 року він увійшов до складу І –го
Дубровицького комуністичного повстанського полку. Командиром якого було
призначено М.Я. Лясковця, а комісаром – члена Волинського губкому КП (б ) України
М.Д. Єфімова. Багато борівчан в складі цього полку героїчно билися проти
переважаючих сил петлюрівців.
В серпні 1919 року окупацію міст і сіл
Ровенщини почала панська Польща. Польські загарбники запроваджували на захопленій
території жорстокий режим, який підтримували українські буржуазні націоналісти
та реакційне духовенство.
В другій половині серпня 1919 року
наступ польських легіонерів почався із Маневич. Жителька Борової Ошурко
Олександра, яка проживала на віддаленому хуторі, повідомила про цю каральну
акцію свого сина Євдокима, який проживав у Боровій. Євдоким оповістив більшість
жителів села, які тимчасове сховище знайшли в навколишніх лісах. А в селі
почала формуватись група самооборони, до складу якої увійшли Дяденчук Андрось Демидович, учасник революції
1905 року, Долженчук Іван Андрійович, учасник російсько-турецької війни
1877-1878 років та інші односельчани. Зібрані наспіх, погано озброєні, вони не
могли відбити наступ білополяків. Нова окупаційна влада прийшла в село.
Окупанти повісилі трьох чоловік і , щоб
ще більше залякати борів чан, почали палити село. Згоріло до тла понад 70 селянських хат, згоріла вся
Довга, половина Мостової, декілька хат в Глинищах. ( Назви території села). Почалася смуга репресій.
Проте трудящі Полісся не скорились гнобителям, вони продовжували революційну
боротьбу за соціальне і національне визволення. Активізації антипольських
виступів на Поліссі сприяв літній наступ
1929 року Першої кінної армії на Ровенщину під командуванням
С.М.
Будьонного .
За
Ризьким мирним договором 1921 року землі
Західної України і Білорусії відійшли до складу буржуазної Польщі.
Настали тяжкі часи окупаційного гніту. На окупованих землях запанував
буржуазно-поміщицький лад. На споконвічені
українські і білоруські землі прийшли польські поміщики. Тягар
соціально-економічного і політичного гніту посилювався гнітом
національним. Волинський і Поліський воєводи видали наказ про заборону
національних мов на окупованій території. Почалась колонізація поліського краю.
В липні 1925 року польський сейм
прийняв закон про порцеляцію й
осадництво, на підставі якого підлягали викупу землі колишніх династій,
казенні, занедбані поміщицькі господарства. Земля нарізалась ділянками по
В Боровій працювала школа. Спочатку двохкласна, згодом
чотирьохкласна. В 1935 році
працювало три вчителі, окрім директора
(керівника школи). Закон божий викладав
місцевий піп православної церкви. Шефство над школою взяв 24-й
піхотний полк. Для відмінників навчання в 1935 році була організована
екскурсія у Варшаву. На екскурсії побували Романов Іван Григорович, Хвалько Михайло
та інші учні. В школі викладання велось на польській мові, так як рідна мова
була заборонена. Тут панувала
сувора дисципліна. До учнів часто застосовувались фізичні міри покарання. Хоча
в селі працювала школа, основна маса дітей борівчан освіти не здобувала.
Вони допомогали батькам вести
господарство, пасти худобу, а то просто наймитували. Не випадково за даними
Пінського архіву в 1939 році в Боровій біля 900 чоловік були неписьменними.
Населення Борової не мирилось з
соціальним і національним гнітом. Борівчани піднімались на боротьбу.
Ініціаторами атипольських виступів були комуністи. Це Романов ( Романцев)
Олександр Карпович, Ковенько Григорій Андрійович. За антиурядову пропаганду та
агітацію Романов відбував покарання в
концетраційному таборі Березі-Картузькій. Ковенько Григорій був заточений у
казематі Сельуської тюрми під Варшавою. Тільки вересень 1939
року вивів безстрашних борівчан-підпільників на свободу. Активним
борцем проти окупаційного режиму був Ситницький Василь Петрович. Польські
власті його заарештовували 1936 і 1937 роках. В 1938 році Пінський суд позбавив
волі Касянчика Петра Максимовича. За антидержавну діяльність польським судом
був покараний Рудник Кирило Пилипович. Активним агітатором був Супрунюк Кирило
Адамович. Коли відбулась Жовтнева революція, він був у Росії. Саме він
розповідав борівчанам про суть Радянської влади. Його агітаційна робота давала
результати. В лави підпільних месників вливались все більше і більше
патріотично настроєних людей Борової. А саме : Касянчик Семен Михайлович,
Тарасюк Адам Петрович , Поляк Максим Павлович, Коберник Петро Пархомович та
багато інших. За розповсюдження листівок, критику існуючого ладу, вивішування
на видних місцях червоних прапорів, ці
люди не раз побували в руках поліції у Млинківському пастерунку, але до
кінця залишились вірними справі, за яку боролись.
17
вересня 1939 року Червона Армія перейшла польсько-радянський кордон і взяла під захист життя і майно населення Західної
України і Західної Білорусії, яке в результаті польсько-німецької війни опинилось в скрутному становищі. Саме в
цей день вчитель місцевої школи Творек ( поляк за національністю) включив
радіоприймача, закликав борівчан слухати радісні новини. Населення Борової, як
і всієї Західної України вітало воїнів-визволителів. Це була велика і радісна
подія. Із сльозами радості прибіг до свого батька сільський хлопчак Ясковець
Микола Сергійович і вигукнув: " Ось тепер ми в школі будемо розмовляти
рідною мовою!" А чере два дні газета
Правда писала: " Якими словами передати захоплення і радість селян
Західної України, які зустрічають наші частини!. Дорослі і діти обнімають і
цілують бійців і командирів, і кожний селянин хоче подати хоч яку небудь
допомогу Червоній Армії. Поблизу Ровно, коли командир танка товариш Городенко
подякував селянам за допомогу, селянин Марчан обняв його і міцно поцілував. Із
слізьми на очах Марчан сказав: " Спасибі, дорогі наші брати. Ми довго
мріяли про Вас. Спасибі Вам – ви
врятували наше життя".
З перших днів визволення повсюдно
створювались народні органи влади, тимчасові управління, селянські комітети.
Такий комітет було створено в Боровій. Відкрилась школа. В 1940 році селяни об’єднались в колгосп імені 17Вересня. Очолив його
Ковенько Павло Мусійович. Ініціаторами колгоспного будівництва і першими
колгоспниками стали Супрунюк Лаврім Кирилович, Ромасюк Семен, Ковенько Григорій
Андрійович, Ясковець Іван Федорович,
Поляк Максим, Тарасюк Адам Петрович, Касянчик Іван та інші. Та мирне життя
тривало недовго.
22 червня 1941 року трудящі Ровенщини, як
іншіх прикордонних областей нашої країни, одними із перших зазнали страхіття
раптової навали німецько-фашистських загарбників. В селах Морочнівського району
комуністи скликали мітинги, на яких трудящі гнівно таврували загарбників і
клялися віддати всі сили в ім’я захисту соціалістичної Батьківщини. Наприклад,
колгоспників Володимир Шиманський із села Острівськ, на мітингу закликав
:" Нам треба, як ніколи, згуртуватися зараз навколо партії Леніна, самовіддано
працювати в тилу, у всеозброєнні зустріти жнива і достроково виконати державні
зобов’язання по поставках. Одночасно треба бути готовим у кожну хвилину по
першому заклику партії стати на захист соціалістичної Вітчизни". ( Газета
"Червона зірка", 24 червня ). В Морочнівському районі почалась
мобілізація.
23 червня 1941 року в числі перших пішли на фронт такі
жителі села: Ситницький Микола Павлович, Хвалько Яків Кирикович, Ошурко Леонтій
Іванович, Хвалько Микола Адамович, Квачук Петро Адамович, Мельник Андрій
Мартинович, Квачук Павло Адамович, Дяденчук Петро Артамонович та інші. Саме їм
довелось прийняти перше бойове хрещення у боях за Київ. Тут смертю хоробрих загинули Квачук Павло Адамович і Пуха Петро
Оверкович.
Проте мобілізацію не вдалось здійснити до
кінця. 5 серпня 1941 року Борова була окупована фашистами. Більшість чоловічого
населення, яке підлягало мобілізації, опинилось на окупованій ворогом
території. В тилу ворога розгорнулась атифашистська боротьба. Проте слід знати,
що організація і керівництво цією боротьбою були пов’язані з великими
труднощами, викликаними не лише жорстокістю кривавого окупаційного режиму , а й
тим, що на захопленій ворогом території в передокупаційний період не було
створено партійного підпілля. Особливо це стосується північних районів області.
В початковий період війни, в Боровій та її околицях партизанські підпільні
групи були невеликими, по декілька чоловік. Але вони почали становити той
кістяк, який згодом став серйозною силою
в боротьбі проти окупантів. Одним із організаторів антифашистської боротьби був
Хвалько Петро Андрійович. Кулеметник першої світової війни, учасник
Дубровицького збройного повстання, в період
польської окупації жив і працював у Вінницькій області. Як комуніст і
добре знаючий тутешню місцевість він появився в Боровій. І , як згадує начальник
штабу партизанського з’єднання І.П.Федорова-Л.Є.Кизі
Хома Трифонович Кудояр, він став в Боровій секретарем підпільної партійної
організації, щоб вивчати обстановку і психологію людей,не викликаючи підозри.
Хвалько працював прийомщиком сіна, а також виконував інші господарські роботи.
Хвалько вивчав людей, і надійних залучав
до підпільної боротьби. Вже в 1942 році окупаційна влада села відчула наслідки
роботи борівських підпільників. Вони заміновували червоні прапорці у
громакдських місцях, перешкоджали відправленню молоді на каторжні роботи в
Німеччину, як з Борової так і з навколишніцх сіл.
На дольських хуторах Морочнівського
району весною 1942 року було створено партизанський загін під командувавнням
сержанта Червоної Армії
Д.С.Попова.
І, як згадує колишній партизан, працівник органів внутрішніх справ Мельник
Мусій Опаносович, здійснивши наліт на лісову охорону в селі Локниця, група
изахопила 17 стволів гвинтівок і друкарську машинку. В квітні цього ж року
група вже нараховувала в своїх рядах 25 озброєних партизанів і десятки зв’язківців
та розвідників. Народні месники, серед яких були і
борівчани, знищували фашистів і їх посібників поліцаїв, вселяли віру в людей
перемогу над ворогом.
В червні 1942 року до загону Попова із
своїми партизанськими побратимами приєднується політрук Червоної Армії М.С.
Корчев. Це був перший великий на той час загін, який нараховував біля 60
чоловік. Саме він в селах району, в тому числі і Боровій, дезорганізовував окупаційну владу, силами
його було спалено спиртзавод в селі Перекалля. Активним бійцем цього загону був
борівчанин Мосійчук Парфей Адамович. В загоні під командуванням М.С. Корчева
билися багато борівських месників.
Героїзм і мужність виявив у
партизанському загоні імені Богдана Хмельницького, під командуванням С.А. Шмата, Ситницький Василь Петрович.
Попавши під Золотоношею, що на Черкащині, в полон, він опинився в
Рафалівськогму таборі для військовополонених. Звідси йому вдалось втекти і
влитись до лав народних месників. В янівських лісах, де гітлерівці відчули
справжню силу радянських партизан, Ситницький командував ротою.
Наполеглива масово-політична і організаторська робота
партійного підпілля сприяла піднесенню
антифашистської боротьби трудящих Ровенщини, масового вступу їх до лав народних
месників, у зв’язку з цим, за рішенням
підпільного обкому партії в квітні 1943 року було організовано перше
партизанське з’єднання Ровенської області, командиром якого був призначений
І.П. Федоров,комісаром Л.Є Кизя. В з'єднання входило на той час сім загонів,у
яких налічувалось 962 партизани. Крім того,обком партії керував діяльністю ще
11-ти місцевих загонів.(Див."Нариси Ровенської обласної партійної
організації"Львів,1981.,стор.60)
У селі Борова активно діяв озброєний
загін самооборони,куди входило близько 200 чоловік.Очолював його колишній член
КП(б)У Ковенько Григорій
Андрійович.Навесні 1943 тут перебував сільський штаб партизанського руху на
Ровенщині.В трикутнику сіл Перекалля-Борова-Млинок був споруджений
аеромайданчик для прийому вантажів з
Великої Землі. На думку дослідників партизанської боротьби на Ровенщині, є
догадки, що в Боровій вийшов перший номер підпільної обласної газети
"Червоний прапор",тут друкувались інші підпільні видання, про що
пишуть у своїх спогадах М.Д.Зубашев і В.Д.Євсєєва
(Див.газету
"Радянське Полісся" №85 за 1988 рік).
За активну антифашистську боротьбу
борівчан, окупанти та їх посібники спалили село. Це сталось в квітні 1943
року.Попереджені про каральну акцію партизанами люди врятували своє життя в навколишніх
лісах.Втрата рідних домівок ,наступні каральні акції викликали ще більший гнів
і ненависть до окупаційного режиму.Чоловіче населення масово пішло в партизани.
Підлітком воював з липня 1943 року у
з'єднанні Карасьова Всеволод Щербатюк. В запеклих боях, виявляючи кмітливість
і відвагу, він проявив себе як
безстрашний розвідник.Вітчизна високо оцінила його заслуги,нагородивши медалями
"За відвагу" і "За бойові заслуги". Завершував свою бойову
біографію Всеволод Якович у легендарній
Третій гвардійській червонопрапорній танковій армії під командуванням маршала
Рибалко.Щербатюк воював на Сандомирському плацдармі,штурмувавБерлін, визволяв
Прагу, а в післявоєнний період проходив службу в Уральському військовому
окрузі. До партизанських медалей
добавилось два ордени. З фронтовою завзятістю він розпочав мирне життя у
рідному селі.
З'єднання імені Олександра Невського
має багату бойову історію.Воно пройшло великий і нелегкий шлях.Розпочало свою
бойову біографію в лісах під Москвою, а завершило у країнах центральної
Європи-Чехословаччині, Польщі і Угорщині. Його командир В.Карасьов, став Героєм
Радянського Союзу. В цьому з'єднанні формувалась партизанська майстерність
Касянчика Никифора Григоровича, який отримав згодом високі нагороди не тільки
нашої Батьківщини.Його бойові заслуги високо оцінили братні соціалістичні
країни-Чехословаччина і Польша.Саме у Новому Сонче закінчилась його фронтова
біографія. В шкільному музеї зберігається цікавий документ датований 25.09.1964
року,який надіслав партизанський командир Касянчику Никифору. Ось його
зміст:"По моему представлению ты награжден польской правительственной
наградой"Партизанским Крестом".Получишь или во Львове,или в Житомире
в октябре-ноябре этого года.От всей души поздравляю с этой почетной высокой
наградой!Желаю тебе долгие годы здравствовать!
Жить счастливо со своей семьей.Всем твоим пламенный привет и самые лучшие
пожелания в труде, учебе,в жизни.
...Над книгой о польской партизанской эпопее тружусь.Дело сложное и долгое.
Крепко жму твою руку.
Иван Золотарь."
З цієї книги постає перед нами когорта
воїнів-інтернаціоналістів,воїнів-визволителів.Серед них простий хлібороб із
поліського села-Никифор Касянчик
В "рейковій"війні брав
участь Подерня Іван Васильович. Він власноручно підірвав сім ворожих
ешелонів.Про нього партизани складали легенди.Багато борівчан прославили
Вітчизну в роки минулої і небаченої в історії людства війни. Багато не
повернулось.На обеліску загиблих односельчан в центрі села викарбувано 117
прізвищ.Решта на відпочинку, але вони часті гості серед школярів,в трудових
колективах.Кожен із них – це історія.Згадаємо деяких: це
Мельник
Платон Хомич,Хвалько Василь Андрійович,Дейнеко Дмитро Каленикович,Рудник Кирило
Пилипович,Ковальчук Андрій Євдокимович,Супрунюк Іван Анастасьович та багато
інших.Живих ветеранів залишилось4 чоловіки.Але невблаганний рок часу вириває їх
із життя.А із смертю людини помирає її світ. Життя цих людей було
багатогранне-важке, складне, порою трагічне і багате.Обов'язок живих знати його, знати про цих людей все і
бути готовим до всього.
...Весна 1944 року... Під могутніми
ударами Червоної Армії гітлерівці були вигнані з території Ровенщини.Борівчани
приступають до мирного життя.
Але
мирним воно не було.
Після вигнання німецьких загарбників за межі
нашої країни, одним із головвних завдань
районної партійної організації була відбудова і розвиток сільського
господарства. Дрібні одноосібні
господарства гальмували розвиток продуктивних сил на селі. В тих умовах
лише на основі колективізації можна було змінити життя на селі, ліквідувати
соціальну базу буржуазних націоналістів.
Відбудова і створення нових колгоспів
проходила в умовах класової боротьби із
залишками колишніх експлуататорських класів-оунівцями.Бандити знищували мирних
жителів, комуністів і комсомольців, представників радянської влади,колгоспне
майно.Однак криваві акції проти населення
не змогли зупинити процесу відновлення та зміцнення Радянської влади на
поліських землях. На боротьбу виступали не тільки міліція, але й мирне
населення створюючи групи самооборони.
В боротьбі жертвою терору став
комуніст, секретар підпільної організації Хвалько Петро Андрійович. Його, як
комісара групи самооборони, темної січневої ночі 1945 року було вбито в центрі
села. Життя Хвалька Петра- це подвиг, гідний наслідування. Читач уже знає, що
він був учасником першої світової війни,
у загоні Якова Калюти, брав участь у Дубровицькому повстанні. В 1938 році
закінчив Учительський інститут.Працював директором школи на Вінничині, а перед
війною завідував земельним відділом.
Оунівці тероризували демобілізованих
фронтовиків, забирали одяг,
документи,агітували поповнювати їхні ряди. Через це окремі фронтовики не могли
вчасно повертатись додому(Середа Максим,
Кутинець Михайло та інші). Активними борцями з бандитами були Романцев Митрофан
Олександрович, Ковенько Григорій Андрійович,Мельник Мусій Панасович та багато інших). Окремо слід
зупинитись на трагічній долі борівського юнака Кутинця Михайла Максимовича.
Зростав у простій селянській родині,після золотого Вересня 1939 року навчався у
місцевій вечірній школі. В 1940 році
його призвали на дійсну військову службу, яку проходив у м. Дніпропетровську. В
початковий період війни попав у полон. Вирвавшись з полону, повернувсь у рідне,
окуповане ворогом село. Залишатись тут він не міг. Став народним месником,
згодом брав участь у бойових операціях в рядах регулярної армії. В 1944 році
Кутинець був тяжко поранений.
Підлікувавшись в одному з військових госпіталів, його демобілізували. Та
не до відпочинку було молодому лейтенантові. Разом з бійцями Зарічненського
гарнізону,він брав активну участь у ліквідації банд. Весною 1945 року недалеко
від села Млинок Кутинець попав до рук
бандитів... Через відносно довгий час сестри –Антоніна, Харитина – знайшли
понівечений труп замученого героя у
болотистих хащах за селом Мульчиці
Володимирецького району. Похований
скромно на місцевому кладовищі."Скільки зазнали ми горя",-із
сльозами на очах згадує сьогодні сестра
Кутинця Михайла – Антоніна. " Міша був у партизанах...Ми жили на
Любині. Бандити загрожували смертю, забрали худобу... Мстили за брата як
могли... Похоронили брата,ми думали, що слідом за ним підемо всі троє в
могилу...".(Записано від Кутинець Антоніни Максимівни 01.12.1988 р.).
Могилу воїна-партизана сьогодні дбайливо доглядають піонери місцевої школи.
В 1945 році бандити на хуторі Тараж
знищили сім'ю із п'яти чоловік талановитого розвідника і сапера Подерні Івана
Васильовича... Від рук братовбивців
загинули в цей час Мельник Сидір Антонович, Поляк Максим Степанович, активні
борці за встановлення і відновлення
Радянської влади в Боровій. 5
вересня 1945 року, коли на борту американського лінкора "Міссурі" в
Токійській затоці було зафіксовано остаточний фінал другої Світової війни
(мається
на увазі акт про беззастережну капітуляцію Японії) в урочищі
"Побоїщі" були вбиті жителі села- підліток Супрунюк Семен Лаврінович
і його дід Супрунюк Кирило Андрійович.
В січні 1946 року голова Борівської
сільської Ради , колишній підпільник і в'язень польської тюрми, командир групи
самооборони, Ковенько Григорій Андрійович вимушений був становити питання перед Зарічненським районним відділом КДБ про
створення в селі Борова винищувальної групи, завданням якої було б дотримання
громадянського порядку на селі, а головне – боротьба по ліквідації націоналістичних
банд. Така група була сформована. До її складу
ввійшли 24 добровольці- колишні фронтовики, комсомольська сільська
молодь.
Командиром
групи було призначено партизана і фронтовика Мосійчука Парфея Адамовича.
Перебуваючи на казарменному становищі, ястребки забезпечували спокій односельчан,сприяли
відбудові спалених осель. Стребгрупа, яка поповнювалась новими членами, вела
велику підготовчу і організаторську роботу по відновленню колективного
господарства в Боровій, і створенню колгоспу в селі Млинок. Жителі Млинка
об'єднались у колгосп в 1949 році. Райвиконком рекомендував командира групи
Мосійчука П.А. головою новоорганізованої артілі, яку він очолював до червня
1951 року.Від рук оунівців загинули молоді борівські активісти – комсомольці
Ольга Тарасюк та Дмитро Тарасюк.
Уряд Радянської України неодноразово
звертався до тих членів банд,які випадково потрапили у тенета націоналістичної
антирадянської демагогії, пропонуючи з'явитись до органів влади з
каяттям."Ми звертаємось до тих, вказувалося в "Зверненні до населення
західних областей України", від 27 листопада 1944 року.- хто
заблудившись,потрапив у тенета агентури німців, до організації так званих
ОУН,УПА,УГР, бандерівців, мельниківців та інших націоналістів... виходьте з
лісів, повертайтесь у своє село, до своїх батьків,
матерів,
дружин, дітей... Ім'ям Уряду УРСР ми гарантуємо всім тим , хто покине
націоналістичні банди і повернеться до мирної праці,- цілковите прощення їхньої
тяжкої помилки...". Багато обдурених людей скористались цим правом і
повернулись до мирної праці.
Активним борцем за відбудову села , за
зміцнення радянських порядків в Боровій був Хвалько Петро Іванович. Перед
війною проходив дійсну військову службу в Ленінграді – колисці трьох революцій.
В умовах блокади, в числі військ Ленінградського фронту і моряків Балтійського
флоту долав всі труднощі й нестатки 900
трагічних, але нескорених днів. Після ліквідації блокади , Хвалько брав участь
у визвольній місії Червоної Армії в країнах центральної Європи. Після війни, як
ідейно загартованого, соціально-справедливого фронтовика-комуніста партійна
організація району направляє на важливу і небезпечну в ті часи роботу. Він став
головою сільської Ради депутатів трудящих у селі Великі Телковичі. Будучи
головою, Хвалько успішно справлявся з
роботою і користувався авторитетом серед
місцевих жителів.
У боротьбі з націоналістами, у захисті
на той час досить скромної соціалістичної власності відзначилось багато
борівчан. Це Подерня Іван Васильович, Ошурко Михайло Андрійович, Ромасюк Хома
Петрович, Касянчик Михайло Григорович та багато інших. Серед цієї когорти виділяється Мельник Мусій Панасович ,
працівник органів внутріших справ."В багатьох операціях, працюючи в
органах внутрішніх справ, довелось мені і моїм товаришам брати участь...Та
операція по ліквідації "Орла"
на Кухотсько-Вільських хуторах мені запам'яталась особисто... Була успішною, без втрат- згадує ветеран...("Орел"- бандит із
Камінь-Каширська, що на Волині, певний час тероризував місцеве населення
навколишніх хуторів і сіл...).
Звільнившись із органів внутрішніх справ
Мельник Мусій Опанасович до виходу на пенсію працював вчителем трудового
навчання в Борівській середній школі.
... В тяжкі повоєнні роки (1946 р.) в
Боровій почала діяти школа.Через те, що в роки війни школа не працювала, на
навчання шли не тільки діти відповідного віку, а й переростки...Окремі – згадує
ветеран педагогічної праці Подерня Марія
Василівна,- після семи класів призивались
в армію... Однією із перших вчителів,які приїхали в Борову, була Крайник Надія
Никонорівна із Кам'янець-Подільської
(нині Хмельницької ) області. В 1947 році навчати борівських дітей приїхали Головко
Марія Іванівна із Кричильська і Латишко
Ольга Степанівна. Довгий час в школі працювали одні жінки. Тільки з початку
50-х років в школі появляються чоловіки-вчителі. Це Бабенко Федір Михайлович,
Смоляк Василь Іванович. В 1950 році школа із початкової була реорганізована в
семирічку. Директором стала Зубко
Євдокія Терентівна, завучем Головко Марія Іванівна. Умови праці і побуту були
надзвичайно важкі. Школа власного приміщення не мала.Окремі класи у сільських хатах. Не вистачало підручників, зошитів,
письмового приладдя. Значна частина переростків,закінчивши 4-5 класів, більше
не продовжувала навчання."Побутові умови батьків були важкими,-
згадує Подерня Марія Василівна. В 1950
році, після закінчення Гадячського педагогічного училища , отримала направлення
в Борівську школу. В очі кинулась крайня бідність. Більшість учнів босі,окремі
в постолах... Тільки три учні в школі в фуфайках... останні в домотканих
свитках... Одна учениця в черевиках... на дворі холодна осінь.А в хатах немає ліжок...Будинки (хати) покриті дранкою
і соломою. На все село одна хата під
черепицею".(Записано 17.12.1988 року).
Такі плоди "достатку" залишила
борівчанам війна і нелегкі повоєнні роки. Проте вчительська молодь , яка
прибувала в село з різних куточків республіки
(
в основному із східних областей України)
були справжніми ентузіастами-подвижниками. Їх імена закарбувались в пам'яті
покоління тих років. Це –Дідоренко Єва Федорівна, Нагорна Лідія Андріївна,
Кузьменко Галина Григорівна,Муха Олександра Іванівна, Бур Галина Кузьмівна,
Резуник Марія Трохимівна,Резуник Петро Федорович,Марченко Євдокія Дмитрівна,
Чикилевський Володимир Анатолійович(перший дипломований фізик),Добрик
Олександра Федорівна, Балацька Ніна Арсентіївна, Нечипорук Наталія
Василівна,Нечипорук Матвій Захарович та багато інших.
Умови життя були нелегкими. Але
життя не стояло на місці. В 1953 році
коли школу очолив Резуник Петро Федорович почалося будівництво школи... В 1956 році на честь Жовтневих роковин було відкрито для
навчання половину приміщення... В 1969
році завершено будівництво... Тоді ж було поставлено на п'єдестал бюст
В.І.Леніна і скульптура двох піонерів...В той час це була найкраща школа в
районі...Великі класи...Спортзал, окремі навчальні кабінети...Школа стала
гордістю села.При школі діяла теплиця, зразковою була навчально-дослідна
ділянка, доглядали яку вчителі і учні. З ініціативи директора школи Олександри Іванівни Крупко, в 1959 році було
посаджено шкільний сад.Хорошою була традиція- де семикласники,як естафету
передавали його першокласникам...Клялися доглядати і збирати багаті
врожаї,здобувати кращі і міцніші знання.
В 1958 році- перший випуск десятикласників."Характерною
рисою тих, відносно далеких років був тісний взаємозв'язок школи і
сім'ї...Жадоба до знань, повага до
школи", згадує Подерня Марія Василівна. Ця жадоба знань передалась
молодшому поколінню. Якщо в 40-60 роках не було ні одного вчителя- випускника місцевої школи, та іншого спеціаліста з вищою
освітою, то сьогодні на педагогічній
ниві працюють десятки вчителів, вихідців із Борової, десятки інших висококваліфікованих
спеціалістів в галузі народного господарства
нашої багатонаціональної країни, в партійних і радянських органах.
Історія місцевої школи , її учнів і
наставників , гідна окремого дослідження, адже це складова частина історії
багатого цінними традиціями села. В 1948 році в селі була створена партійна
організація. Саме вона в той час стала ядром, навколо якого сформувались
сили,які відбудовували колгосп, зруйноване село, втілювали в життя рішення
партії і уряду.
Роком пізніше ніж партійна, в Боровій організовується комсомольська
організація, секретарем її молодь села обрала
Ольгу Василівну Ситницьку. Членами комсомольської організації стала ініціативна, відважна молодь села. Це
Дяденчук Олександр Полікарпович,Мельник Іван Сергійович,Апончук Станіслав
Олексійович, Дейнеко Ольга Кальківна, Тарасюк Петро Адамович, Хвалько Микола
Іванович, Апончук Михайло Миколайович, Хвалько Володимир Миколайович та інші
комсомольці створювали колективне господарство, були агітаторамиі
пропогандистами. Багато комсомольців були ястребками, охороняли спокій
борівчан, підтримували порядок у громадських місцях.
Першою піонеркою села була Щербатюк
Надія Василівна, яка за сумлінне виконання піонерських доручень учасницею
обласного комсомольсько-піонерського зльоту , який проходив літом 1945 року в
м. Ровно. Надія Василівна тоді представляла Муравинську початкову школу. В 1946
році вона стала комсомолка. Комсомольську організацію в ті далекі повоєнні часи очолював Плігін Роман
Олексійович. Районний комітет Ленінської Комунімтичної спілки молоді в ті часи
очолював Якименко Андрій Карпович, колишнійі
голова виконавчого комітету Борівської сільської Ради народних депутатів, ветеран війни і праці.
В 1953 році Якименко А.К. очолював
колгосп ім. 17 Вересня. Гоподарство на той час було економічно слабким: мізерні
основні і оборотні фонди, зовсім не було кваліфікованих спеціалістів, замість
техніки - воли. Та завдяки невтомній,
нелегкій праці борівчан , активній допомозі держави господарство розвивалось. Сьогодні колгосп ліквідовано.Потім колгосп очолює
Микола Семенович, партійну організацію-
Супрунюк Віталій Миколайович, випускник місцевої середньої школи і
Кам'янець-Подільського сільськогосподарського
інституту.
Основні виробничі фонди колгоспу на кінець 1988 року становили 4
мільйони 23 тисячі крб.,55 одиниць різноманітної сільсько-господарської
техніки, за колгоспом рахується 7 тисяч
307 га земель. На розвиток господарства колгоспу істотно вплинув
квітневий(1966 року) Пленум ЦК КПРС, який
взяв курс на меліорацію земель. Сьогодні площа
основних земель становить 1844 га.
Незважаючи на досягнуті успіхи за
останні роки перед колгоспом стоїть багато господарсько-організаторських
проблем. Вирішучи їх борівчани, виконують
рішення ХХУІІ з'їзду КПРС і березневого
(1989
року) Пленуму партії.
Борова сьогодні – це населення 3209
чоловік. Заасфальтовані вулиці, нові будинки. Діє Будинок культури на 250 місць, будинок побуту
- 12, дільнична лікарня – 35, обслуговують населення села 10 торгівельних
закладів. В середній школі навчається понад 600 учнів. В сучасній історії
Борової важливий період. В розгарі
будівництво середньої школи на 689
місць, будується приміщення виконавчого комітету сільської Ради народних
депутатів і правління колгоспу. На черзі будівництво нового поштового
відділення. Гордістю господарства є консервний цех, продукція якого
користується великим попитом за иежами області. А головна гордість села- її
працьовиті і доброзичливі люди- онуки тих хто крізь посторунки і тюрми
прокладав дорогу золотому Вересню, хто відстоював
соціалізм на рідній землі і далеко за її межами в роки минулої війни.
ТОПОНОМІКА
села Борова
1.Богорова- місцевість,колись тут ріс
хвойно-листяний ліс. За часів
кріпосного права тут
переховувались одинокі непокірні селяни
від місцевої
влади.Перебувши спокійно день, під вечір виходили
на пагорб і молились
Богові , простягаючи руки в сторону церкви.
2.Підварок- у ХІХ ст.тут був маєток(
польський фільварок).
3.Шпакова- квітучий луг, вікові
вільхи(ольшина).Улюблене місце для
гніздування шпаків.
4.Венделово- куток села , де жили люди хитрої
вдачі,поміщик Крашевський
Менделами( мендель-євр) (правильно-
Менделово).
5.Калічка-
вулиця(куток села) тоді, після російсько-турецької війни 1877-
1878 рр.,декілька хат, де жили інваліди цієї війни-
каліки.
6.Ріжок-
кінець села.
7.Вошива-
невелика піскова вершина на околиці села, де й понині
зустрічаються
сліди зарубинецької культури. У другій половині
ХУІІ
століття тут були побиті турецькі воїни. На трупах в обмун- дируванні місцеві жителі бачили масу паразитів (
вошей).
8. Мамушова –
на початку століття було пара ( 2 ) хат.
Жили люди з різних
сіл. " Мішані
люди".
9. Морги - від
польського слова морі – міра якою вимірювали поле – в Росії -
десятина.
10. Кляштор –
місцевість, на якій у ХУІІІ столітті була каплиця, на свято з
навколишніх
сіл приїзджали люди католицького і греко-
католицького віросповідання помолитись Ісусу і його матері.
Для борівчан вважалось свята місцевість.
11.Дарапівщина-перший побудував хату і поселився якийсь козак Дарапов-
не росіянин.
12.Ольос- болота зі стоячою водою неприємного запаху.
13.Довга-
довга вулиця.
14.Мостова- хати
були до моста, до центрального каналу (канави), де
протікає річка Вирок. За мостом хат не було.
15.Лежайка-
таку назву дав поміщик. Там проживали люди"неохочі до
панської роботи-лежні"
16.Глинища-місцевість,багата
на якісну глину.
17.Гори-
георафічна назва.
18.Горбашка-горбиста місцевість.
19.Люкова-
урочище, яким володів і розпоряжався селянин, по-вуличному
люк.
20.Медвідська-місцевість, де мисливці вбили ведмедя.
21.Кошари-
загорожі для утримування худоби в літній час.
22.Юркова-
першим побудував хату на початку ХХ ст. якийсь Юрко.
23.Лисичин(
село)- в навколишніх лісах водилось багато лисиць.
24.Попівка-
поле, яке належало місцевому священнику.
25. Побоїще-
урочище, де в ХУІІ ст. турки побили
десятки дітей із навколиш-
ніх сіл, як
заложників.
26.Курчина
гора- до курей ніякого відношення не має. Правильно"Кручена
гора".
27.Хвороське-куток
села, де люди хворіли на "ковтун"-свідок страшних
соціальних
бідувань.
28.Дегтярка-
урочище належало багатому селянинові Дегтяру-росіянину.
Немає коментарів:
Дописати коментар